Батькам про гіперактивність дітей

Гіперактивність у дітей — це поєднання симптомів, пов’язаних із надмірною психічною та моторною активністю. Чіткі межі цього синдрому важко провести, але, зазвичай, він діагностуєсться у дітей, що відрізняються імпульсивністю та неуважністю. Такі діти часто відволікаються. Їх легко обрадувати або засмутити. Часто для них характерна агресивність. Внаслідок цих особистих особливостей гіперактивним дітям важко концентруватися на конкретних завданнях.

Причиною гіперактивності може бути і патологія вагітності мами, складні пологи тощо. Цей діагноз ставиться, коли батьки та вчителі скаржаться, що дитина надмірно рухлива, непосидюча та погано себе поводить або ж вчиться, ані на хвилину не може концентрувати свою увагу на чомусь одному. Однак не існує точного визначення даного стану або особливого тесту, який би одночасно підтверджував діагноз гіперактивності. Переважна кількість батьків зазначає. Що початок такої поведінки закладається ще в ранньому віці. Подібний стан супроводжується порушенням сну. Коли дитина сильно втомлюється, гіперактивність поглиблюється.

Найчастіше, за словами психологів, гіперактивність проявляється у дітей в перехідному віці. Останніми роками гіперактивних дітей стало більше. Психологи не виключають, що це є наслідками Чорнобильської катастрофи чи інших екологічних факторів.

Часто педагоги скаржаться батькам на гіперактивність дитини, посилаючись на те, що бачать неслухняного учня лише кілька годин на день, отже, його вихованням мають займатися вдома, Батьки, в свою чергу, вважають, що виховувати таку дитину мають вчителі.

     Що ж робити батькам гіперактивної дитини? Психологи радять якомога більше навантажувати її вранці. Варто скласти розпорядок і відповідно до нього давати нащадку чіткі й конкретні завдання. Кращим виходом зайвої енергії для такої дитини може бути фізичне навантаження, зокрема, плавання і біг. На заняттях гіперактивній дитині варто давати конкретні завдання, найдоцільніше — індивідуальні. Також треба вимагати, щоб дитина виконувала завдання до кінця.

Безпорадність дітей — провина батьків. Бажання батьків оточити дитину підвищеною увагою, захистити його навіть за відсутності реальної загрози, утримувати його при собі найчастіше призводить до позбавлення дитини можливості самостійно долати труднощі.

В результаті гіперопіки дитина втрачає здатність до мобілізації своєї енергії, а у важких ситуаціях чекає на допомогу дорослих, перш за все батьків. Явище гіперопіки найчастіше зустрічається в сім’ях, де зростає одна дитина. Підвищена опіка домашніх, особливо старшого покоління, породжує дитячі страхи. Найбільш яскраво вони проявляються в першому класі, особливо якщо дитина не відвідувала дитячий садок, а виховувалась вдома на відміну від дітей, які відвідували дитячий садок. Діти, які виховувались в дитячому садку, краще адаптуються до шкільного життя і самостійного життя в цілому.

Проблема гіперопіки набуває все більшої актуальності в сьогоденні, оскільки більшість молодих сімей в силу важкого фінансового положення можуть дозволити собі лише одну дитину. При цьому батьки, як правило, зайняті зароблянням грошей і не можуть приділяти дитині достатньо уваги. А от бабусі з дідусями в цей час намагаються надолужити втрачене зі своїми дітьми. З появою другої дитини в сім»ї, увага дорослих рівномірно розподіляється на обох дітей, тому прояви гіперопіки менш вірогідні.

Часто, намагаючись вберегти дитину від перевантаження, батьки старших дошкільників та молодших школярів намагаються робити за них завдання, отримані в садочку чи у школі. Результат — дитина не здатна справитись самостійно з завданням в садочку чи у школі.

     Підвищена увага з боку дідусів та бабусь, батьків приводить до того, що в колективі така дитина вимагає постійної уваги педагога, а при її відсутності відчуває себе нещасним, не встигає разом з іншими виконувати завдання. Згодом у старшокласників гіперопіка перетворюється на неможливість виконувати вправи самостійно і призводить до інфантильності (дитячості).

Боротися з наслідками гіперопіки можна, поступово привчаючи дитину до самостійності. Якщо ж у дитини є труднощі в спілкуванні, вдома можна влаштовувати рольові ігри за її участю, а також моделювати та обігрувати з нею різноманітні життєві ситуації. Не варто нехтувати і допомогою дитячого психолога.

Проблеми виховання дітей в сім’ї — це вічна, але до цих пір невирішена до кінця тема. Народжуючись в сім’ї, це питання займає розуми вчених — педагогів, психологів, викликаючи суперечки і розбіжності. Побутові баталії переростають в наукові конференції. Строгість чи м’якість? Авторитаризм чи потурання? У прихильників того чи іншого типу виховання брак не спостерігається. А діти продовжують губитися в здогадах — як же все-таки себе вести, щоб бути хорошим в очах батьків, і що ж чекати в наступний момент від цих незрозумілих дорослих? Подивимося, чим можуть допомогти у вирішенні подібних проблем досягнення науки. У педагогіці прийнято виділяти чотири типи виховання дітей: диктат, гіперопіка, невтручання та співробітництво. Кожен з них має свої результати, свої наслідки, коли мова йде про формування особистості дитини. Диктат — це систематичне придушення одними членами сім’ї (головним чином дорослими або подражающими їм старшими дітьми) ініціативи та почуття власної гідності інших його членів. Результатом прихильності батьків подібної педагогічної тактиці частіше за все є розвиток у дитини сильної реакції опору, якщо за характером він схильний до лідерства .. Або підсумком такого виховного процесу виявляється підвищена тривожність, помисливість, схильність до страхів і невпевненість в собі, якщо зерна диктату лягли на грунт ранимою, нестійкою особистості дитини.Гіперопіка — це система відносин у родині, при якій батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, захищають його від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Результат в цьому випадку легко передбачуваний — формується емоційно незріла, примхлива, егоцентрична, вимоглива особистість, непристосована до життя. З іншого боку, гіперопіка може сприяти розвитку іпохондричних тенденцій в дитині. Засмиканий з дитинства надмірною турботою, дитина сама починає відчувати себе безсилим у будь-якій ситуації, що вимагає від нього дії або прийняття рішення. Буває і навпаки, що при переході до підліткового віку, дитина відчуває потребу позбавитися від зайвої опіки, що в підсумку призводить до бунту, яскравих проявів емансипації, і протестної поведінки. Невтручання — це система взаємовідносин у родині, яка будується на визнанні доцільності незалежного існування дорослих і дітей. Дитина наданий сам собі. Батьки, які спираються на цей стиль виховання, вважають, що він сприяє розвитку самостійності, відповідальності, сприяє накопиченню досвіду. Роблячи помилки, дитина змушена сам їх аналізувати і виправляти. Але цей метод грішить ймовірністю розвитку в дитині емоційної відчуженості, в тому числі і від батьків. Недоласканний в дитинстві, не одержав потрібної частки батьківської турботи, така дитина відчуває себе дуже самотнім, недовірливим, часто надмірно підозрілим. Йому важко довірити якусь справу іншим людям. Він все намагається зробити сам. Співробітництво — це спосіб побудови відносин у родині, основним принципом якого стає об’єднання сім’ї загальними цілями і завданнями, спільною діяльністю, взаємною підтримкою у всіх сферах, в тому числі і в емоційній. Відправна точка у вихованні в даному випадку — слово «ми». Дитина має достатньо самостійності, але поруч завжди знаходиться дорослий, готовий вчасно прийти на допомогу, підтримати, розтлумачити, заспокоїти. Членів таких сімей об’єднують спільні цінності, сімейні традиції, спонтанні свята, емоційна потреба один в одному, спільна діяльність. Четвертий тип виховання — «співпрацює» — визнається як найбільш ефективний все більшою кількістю психологів і педагогів. Але на практиці, у звичайних сім’ях, як правило, стикаються різні стилі виховання, створюючи в родині напруженість і несприятливо впливаючи на розвиток дитини. Чому ж так відбувається?

Причин виникнення в сім’ї розбіжностей у вихованні дитини може бути безліч. Перш за все виною тому можуть бути відмінності у виховному досвіді батьків, винесеному їм ще з власного дитинства: деякі батьки повністю копіюють ту модель виховання, яка була прийнята в їх сім’ї. Інші, навпаки, будучи незгодними з батьківськими заходами виховання, які застосовувалися до них у дитинстві, намагаються знайти інший шлях по відношенню до власної дитини і вийти за рамки прийнятої в їх родині традиції виховання. Дуже часто таким способом діють батьки, на яких в дитинстві сильно тиснули. Намагаючись компенсувати власні страждання, такі батьки дозволяють своїм дітям занадто багато, тому що виросли в таких батьків діти не знають ні заборон, ні обмежень, що часто призводить до розвитку безвідповідальності і егоїстичності. Іншим серйозним перешкодою до вибору оптимального стилю виховання можуть виступати відмінності в характерах батьків. У той час як педантичний, звертає увагу на дрібниці, схильний впадати в гнів батько вимагає беззаперечного послуху і моментального виконання наказів, більш м’яка за характером мама, навпаки, потурає всім слабостей і примх дитини. Чим небезпечна така ситуація? Вона може вирішитися двояко: або привести до підвищення рівня тривожності у дитини за рахунок постійного напруженого очікування та невизначеності — чи покарають його за цей вчинок або похвалять, або до розвитку хитрості і схильності до маніпулювання: дитина може навчитися грати на цьому розбіжності між матір’ю і батьком . Так, щоразу після сутичок з батьком, він може приходити в сльозах і зі скаргами до матері і випрошувати у неї в якості втішного призу подарунки, солодощі і просто знаки уваги. Мати, погоджуючись у цій ситуації, що «тато поганий», підриває тим самим авторитет батька в очах дитини. Батька такий стан речей злить ще більше, і внутрішньосімейний конфлікт поглиблюється. Чому? Батько, спостерігаючи змова матері з дитиною, відчуває себе непотрібним. До речі, як правило, за маскою подібного «деспота» ховається ранима натура із заниженою самооцінкою, яка потребує уваги і розуміння не менше, ніж дитина. Коріння подібної поведінки дорослого йдуть в бажання вберегти своїх дітей від власних помилок, важких переживань. Перенесли в дитинстві приниження, глузування і невдачі, батьки хочуть бачити своїх дітей сильними, непохитними особистостями і тому виховують своїх дітей в «спартанських» умовах. Не навчені в дитинстві любити, не мають надійної підтримки, вони не знають, що становлення сильної особистості можливо тільки тоді, коли є відчуття, що тебе розуміють і схвалюють близькі тобі люди.

Які можуть бути наслідки розбіжностей для дитини?

Розбіжності у вихованні дитини нерідко сигналізують про наявність дисгармонійних відносин між членами сім’ї. У такому випадку дитина виявляється заручником батьківських конфліктів. У підсумку, саме дитині дістається сама неприваблива роль: він змушений обирати, як йому поводитися в спочатку суперечливої ситуації, причому вибирати між матір’ю і батьком, яких він однаково любить. Одна з найважливіших потреб дитини — бути коханим і хорошим в очах близьких йому людей. Як часто діти задають це питання: «Я хороший?» або констатують гордо: «Я — хороший хлопчик!». Для них це дуже важливо, і часто поведінка дітей мотивується якраз цією потребою. Що ж робити дитині, яка хоче бути добрим і для коханої мами, і для улюбленого тата, а тут ще й бабуся з дідусем озброїлися своїми педагогічними принципами? Дитині важко не тільки вибирати лінію поведінки, але і взагалі вибирати між улюбленими їм дорослими. Для нього це практично неможливий вибір, і він змушений хитрувати і підлаштовуватися під кожного в залежності від їх очікувань. Так, вже з дитинства, батьки змушують дитину осягати тонке мистецтво маніпуляції. Дитини, що виховується в суперечливій середовищі, складно виробити свої морально-етичні установки, принципи і переконання, що зовсім не сприяє гармонійному та цілісного розвитку особистості. На тлі такої незгоди в сім’ї у малюка можуть початися різного роду невротичні прояви — страхи, енурез, спалахи агресії. Дитині буває елементарно страшно, коли батьки сваряться з приводу її виховання. Нерідко звинувачення типу «ось, полюбуйся, це все твоє виховання» висловлюються батьками прямо при дитині. Він може подумати, що це він сам винен у їх сварці, і відчують свою провину, приречено зарахувати себе до «поганим» і почати вести себе ще гірше.

Як і де знайти вихід?

Що ж робити батькам, щоб не довести власну дитину до подібного стану? По-перше, ніж вести марні кровопролитні війни, відстоюючи свій стиль виховання, доцільніше звернутися до фахівця, благо психологічна служба в наші дні давно вже не є екзотикою, і допомога сімейного психотерапевта в сучасному світі доступна кожній сім’ї. По-друге, обов’язково переглянути своє ставлення до проблеми виховання. Це не так складно, як здається на перший погляд, адже насправді кожен батько несе в собі унікальний, безцінний досвід виховання дитини. Інтуїтивно батьки відчувають, що потрібно саме їх малюкові і як допомогти йому рости. Але перш ніж вроздріб відпрацьовувати ці способи на дитині, треба всього лише погодити їх один з одним.Часом за суперечками і власної зайвої принциповістю, сім’я забуває про таке просте способі — зібратися разом за великим столом і просто спокійно поговорити. Дати можливість кожному висловити свою думку, не перебиваючи і уважно вислуховуючи позиції один одного. Нехай кожен член сім’ї розповість, яким він хоче бачити майбутнє своєї дитини, і яким способом збирається йому допомогти в цьому, хай кожен прислухається до себе, а потім поділиться з іншими — чи не є уявлення про майбутню долю дитини бажанням змінити власну долю? Якщо це так, тоді знайдіть в собі сили визнати, що дитина — це окрема особистість, яка має право на свій шлях, а не є засобом виправлення помилок батьків. Обговоріть між собою труднощі, з якими ви зіткнулися в дитинстві, допоможіть один одному змінити до них ставлення, і тоді вам не доведеться обтяжувати своїми проблемами вашого малюка. У ході цих бесід корисно обговорювати книги з психології і вихованню дітей, статті з журналів, і намагатися приміряти нові знання до своєї сім’ї — саме всім разом, щоб нові віяння відбувалися зі спільного обговорення, а не тихого одноосібного рішення. Ось кілька основних правил, які не можна порушувати батькам, якщо для них важливіше не власні принципи, а інтереси дитини.

1. Ніколи не з’ясовуйте відносини при дитині.
2. Не допускайте при дитині висловлювань, які можуть підірвати авторитет вашої другої половини в очах дитини: «Ти поганий батько, це через тебе …»
3. Обвинувальні фрази, звернені до чоловіка або до дружини: «це плоди твого виховання» можуть викликати у дитини почуття провини, сприяти розвитку заниженої самооцінки, тому від них краще відмовитися.
4. Якщо ви дуже сильно роздратовані і перебуваєте під дією стресу, відкладіть по можливості з’ясування про правильність того чи іншого типу впливу на дитину, постарайтеся відкрито розповісти про свої почуття і, усамітнившись, постарайтеся заспокоїтися. Всі переговори, всі рішення повинні прийматися тільки в урівноваженому стані.
5. Краще одна загальна лінія виховання, ніж кілька ефективних, але суперечать один одному.
6. Стіл переговорів — кращий спосіб зрозуміти один одного і виробити єдину лінію виховання.
7. Педагогічний лікнеп — книги і журнали з педагогіки і психології — можуть стати гарною підмогою при обговоренні методів виховання.
8. Не бійтеся звертатися до фахівців, якщо у вашій сім’ї виникли проблеми. Багаторічний досвід і об’єктивний погляд сімейного психотерапевта допоможе вам знайти несподіваний вихід із ситуацій, які давно здавалися «тупиковими».
9. Пам’ятайте, що запорука ефективного виховання дитини — це любов до дитини, зацікавленість у ньому і злагода між усіма членами сім’ї.

Нерідко провокаторами розбіжностей в сім’ї виявляються бабусі. Спогади про свою батьківської ролі сприймаються ними кілька ідеалізовано, що підштовхує їх до критики своїх дітей — молодих батьків. З іншого боку, їм буває досить складно встигати підлаштуватися під сучасні течії — інтенсивне раннє освіту дітей, інтереси дітей, складно зорієнтуватися в їхніх іграх, складно прийняти, що дитина засинає з електронним щеням «Пучі», а не з традиційним плюшевим зайцем. Звичайно, до думки бабусь необхідно прислухатися. Ні в якому разі не можна не відзначити ту гарячу любов бабусь до онуків, ті теплі почуття, які потім проноситься в серці через усе життя. Але головну роль у вихованні все ж таки повинні грати мама з татом. Саме батьки відповідають за забезпечення всебічного та гармонійного розвитку. На їхніх плечах лежить турбота про розумовий, фізичний, естетичному і моральному вихованні дитини. Якщо вам здається, що позиція бабусі категорично йде врозріз з вашою педагогічної позицією, якщо ви бачите, що після спілкування з бабусею дитина вередує, не слухається, його важко «зібрати», заспокоїти, значить, її дії неефективні і йдуть врозріз з батьківською стратегією виховання , тому швидше шкодять дитині, ніж допомагають. У такому випадку краще по можливості мінімізувати вплив бабусі на дитину. Але зробити це треба делікатно, продумано. Які тут можна запропонувати способи? По-перше, можна послатися на те, що у вас тепер менше роботи, і ви самі можете більше часу приділяти дитині, а бабусю хочете поберегти, тому що цілком можливо, що незабаром вам знадобитися її допомогу. По-друге, в критичному випадку коли сімейний конфлікт з приводу виховання зайшов далеко, необхідний прямий відкрита розмова, але це — крайній захід, яким по можливості краще уникати. У будь-якому випадку, намагайтеся не залучати в якості судді третя особа, наприклад когось з родичів, інакше розбіжності розростуться як сніжний ком, і розібратися в їх тонкощах буде набагато складніше. Краще за все проаналізувати, в яких сферах бабуся дійсно успішно займається дитиною, не вступаючи в суперечність з батьківськими поглядами на виховання, і довірити їй цей фронт, а інші нюанси взяти на себе або доручити комусь ще з родичів.Пам’ятайте, що тільки разом, спільними зусиллями ви зможете виробити найбільш оптимальний стиль виховання маленької людини. Характери членів сім’ї можуть бути як завгодно різними, але об’єднувати їх повинна спільна ідея — любов до дітей, довіру і повагу до людської гідності, дбайливе ставлення до крихкого світу дитинства.